Два роки не вдома — як живуть українці у США

США прийняли понад 200 тисяч українців від початку повномасштабного вторгнення. Однак отримати тимчасовий захист не так просто —  необхідно відповідати чітким умовам. 

Потрібно перебувати в Україні до початку вторгнення Росії, мати дійсний паспорт, мати спонсора, який подав від вашого імені форму I-134, Декларацію про фінансову підтримку, що була схвалена USCIS, виконати вимоги з вакцинації та пройти різноманітні перевірки. 

За програмою United for Ukraine українці можуть отримати тимчасові пільги, такі як медичне страхування, допомогу на харчування за програмою SNAP та грошову допомогу. Однак усі ці пільги діятимуть лише допоки переселенець не знайде роботу.

Про свій особистий досвід проживання в США два роки війни спеціально для Новини.LIVE розповіла журналістка Уляна Бойчук.

Два роки не вдома: Уляна Бойчук із США

"Can you ever imagine you packed all your life in one bad and leave for a safety?"(Чи уявляєте ви, що ви спакували своє життя в одну валізу і покидаєте дім задля безпеки), — якось кажу я таксисту, який питає про Україну, війну, про те, хто коли та як переможе.

Мурашки на шкірі пробігають током, коли розумію, що все життя склала в одну сумку, поїхала з Києва 24 лютого 2022 року, і досі не була в місті, яке 4 роки було мені домом. 

У час великої війни отримати прихисток для українців у Сполучених Штатах стало набагато легше. З'явилися дві урядові програми, які дозволяють пришвидшено отримати документи для перетину кордону та легально перебувати та працювати у Сполучених Штатах.

Усе законно, і права на рівні всіх інших людей, які перебувають тут: із можливістю працювати на будь-якого роботодавця, головне — вчасно сплачувати податки. Так сталось, що однією із програм скористалась і я, коли у березні 2022 року приїхала до Америки. 

Усі женуться за американською мрією із фільмів: щоб стати успішними, знаменитими і жити своє найкраще життя. Не буду приховувати, я теж хотіла завжди спробувати того заокеанського життя.

Однак, тільки потрапивши сюди, зрозуміла, що моє найкраще життя, як і, можливо, всіх українців, залишилось там, вдома, і невідомо коли і чи взагалі таке буде можливо — воно повернеться. Моя американська мрія була в Україні, і здійснилась там, але щоби зрозуміти це, потрібно було таки приїхати до США. 

Спочатку із чистого аркушу

Коли опиняєшся у новій країні, усі правила тут інші, всі системи по-іншому працюють, і, щоб розумітись у тому, потрібно чимало часу. За себе скажу, що за два роки потрібно було починати життя спочатку. Ти ніби по-новому пишеш свою історію, бо приїжджаєш у країну, де ти ніхто — білий аркуш паперу. 

Америка — це така поважна жінка, яка своїм досвідом намагається тебе, таку натхненну, молоду та енергійну, навчити жити. Починається все це ще з моменту, коли ти доводиться мати справу хоч з якимись державними установами.

Наприклад, щоби піти працювати, то на документ, який дозволяє працевлаштуватись, я чекала сім місяців: від травня до листопада (хоча є випадки, коли отримують документи швидше, або і пізніше — це все дуже індивідуально).

Ти пишеш справжні листи, чекаєш відповіді на них тижнями, місяцями, а твоє життя у цей момент десь проходить повз. І так, тут досі працює фізична пошта, і нею досить швидко та можливо надсилати листи (і так, тут стає у нагоді підготовка до ЗНО з англійської із практикою написання різних офіційних та неофіційних листів англійською).

Спочатку це мене дуже дивувало, а зараз я дуже люблю надсилати поштою не тільки листи, але і листівки. 

Два роки з моменту, як я, заклякнувши, намагаюсь почати жити нове життя. Без відчуттів чого-небудь, без мрій, бажань і переживань. Бо їх нема, вони залишились за кордоном на території в 603 700 км².

Якось мій друг запитав мене: "А якби була можливість повернутись у березень 2022-го, чи ти б поїхала у США, знаючи, як буде там?"

Зненацька застало мене це запитання, памʼятаю, тоді щось відповіла типу: "Поїхала би, але робила би все пришвидшено, та ухвалювала би рішення, на які довелося рік наважуватись, раніше. Але чи було б це моїм досвідом, якби я знала, як воно буде і зробила краще?"

Ніхто ж не оцінює життя, яке не зі свої вини чи бажання починаєш спочатку. 

Бувають моменти, коли хочеться дуже сильно зібрати все в один рюкзак (бо так, лютий 2022 навчив чи не кожного українця жити так, щоб зібрати все життя в одну сумку, рюкзак чи маленьку валізу) та поїхати.

Це моменти, коли опускаються руки, це моменти, коли до болю у грудях хочеш додому, моменти, коли за тисячі кілометрів спостерігаєш за тим, як найкраще місце на землі у центрі Європи руйнується варварами та ордою, яка прийшла забирати наше життя, знищити нас як націю, порозкидати українців цілим світом, без можливості єднання.

Тоді я заплющую очі, рахую до 10 через глибокі вдих та видих  усвідомлюю, що це просто черговий виклик, який треба прийняти, бо здатись — це найпростіше. Іду шукаю мітинги чи акції на підтримку України, і там стає легше. 

Я — гуцулка, вихована у найкращих гуцульських традиціях. У мене завжди був Святий Вечір із 12 стравами, родиною за столом у бабусі, колядками та всіма традиціями. Тому перше моє Різдво тут було сумне.

Сльози і туга за рідним домом наставала щоразу, коли я чула колядку. А в Америці традиційне Різдво — це про подарунки від Санти зранку і все. Тому на друге моє Різдво на американській землі ми українською громадою ходили з колядками від хати до хати, відроджували і запроваджували традицію колядування в Українській громаді. Тут можна глянути, як це було.  

Феномен російської

Те, що мене дивувало, злило і досі виводить із себе, — тут дуже багато російської. І це якийсь феномен, який для мене малозрозумілий. Особливо, звісно, це стосується районів, спільних для пострадянських країн.

І українці вміло асимілюються у такому середовищі, бо навіщо в Америці вчити англійську, якщо можна зрозумілою для всіх російською говорити? (ставиться дуже іронічний знак питання). А ще особливо огидно, коли українці між собою російською говорять.

Ми з другом почали називати таких людей громадяни України, які спілкуються російською. Одного разу мені сказали: "Ну что ты не можешь на русском, человек же ж не понимает тебя?"

Мені дуже запекло щось всередині, стало боляче у грудях, знову пройшов тілом струм. Я сказала, що "ні, я не можу", а в голові пролунало, і досі час від часу лунає, коли чую російську: 

"Ні, вибачте, але я не можу російською. Бо російська — це мова ворога, який знищував все українське століттями, а зараз прийшов, вбиває людей, говорячи російською мовою; нищить все, говорячи російською мовою; ґвалтує дівчат/жінок/дітей, говорячи російською мовою; накази пускати ракети на житлові будинки із цивільними дає російською мовою. Я майже два роки нічого не відчуваю, живу як робот, не маю ані мрій, ані бажань, ані бачення майбутнього, і все через ворога, який прийшов, робить все вищезазначене, говорячи російською мовою. Тож ні, вибачте, я не можу російською"

Нетерепимість, нетолерантність та ненависть до всього російського підсилюється із кожною ракетою, кожною надоспаною хвилиною моїх близьких у бомбосховищах, кожною історією українців, які переживали та переживають пекло.

Усі ці два роки я хоч і далеко, але намагаюсь максимально бути корисною своїй країні. Окрім акцій, статей, новин, які я висвітлюю, я ходжу на адвокації допомоги Україні та максимально намагаюсь долучитись до цих процесів.

Ось недавно я дізналась історію 17-річного Ростислава. Хлопця на початку вторгнення депортували з Херсону у Крим після того, як померла його бабуся від раптового серцевого нападу. Хлопчина лишився сам. Через два дні після смерті бабусі прийшли російські військові, забрали квартиру, а хлопчика депортували у анексований Росією Крим.

Коли у депортації Ростислава змушували співати російський гімн та віддавати шану російському прапору, він відмовлявся, за що кілька раз його відправляють у тюрму, площею 2 квадратні метри на 15 днів. Нагадую, хлопцю на той момент було 17 років.

І таких, як Ростислав — тисячі. І у Ростислава все, що повʼязано з Росією, назавжди асоціюватиметься із тими 2-ма квадратними метрами. І таких (зачасту гірших) історій — сотні, тисячі, мільйони. Тому ні, я не можу російською. 

Нетерпимість до всього російського відчувається від малого. Діти-учасники акцій тут говорять про все російське з такою великою ненавистю. Росія своїми ж руками виростила собі противників та людей, проти яких бореться. 

"Are you russian?", — питає американець, вдивляючись в мою вкладку на комп'ютері. 

"No, I am Ukrainian", — відповідаю я, переводячи погляд. Напевно якось не так це роблю, бо людина тричі вибачається, що мене так назвала, а потім ще тричі вибачається, а потім — після довгої розмови, прощаючись — ще раз тричі вибачається і каже, що не хотіла мене образити, просто букви українські подібні до російських. 

"It’s so crucial to separate!", — вчергове наголошую я, думаючи про величезну прірву із ненависті, яка між українцями і росіянами навіки, крізь покоління і століття. І дуже хочеться, щоб та прірва ставала все ширшою, більшою та глибшою. 

"А до 24 лютого мені треба буде твоя історія про два роки не вдома", — приходить повідомлення від моєї улюбленої редакторки, а я розумію, що у цей час тілом пройшов струм, який каже, що не вдома ти лише фізично, а морально ти стала на тисячі кілометрів ближча до своєї країни, до розуміння її цінності та ваги у житті.