Два роки не вдома — як живуть українці у Франції

Марія Кагал

Редактор міжнародного відділу

Франція офіційно прийняла понад близько 70 000 українських біженців після початку повномасштабного вторгнення. Країна надає родинам з України соціальне житло, а французи приймають біженців до своїх домівок. 

Отримати дозвіл на тимчасове проживання (APS) можна на 6 місяців, далі цей дозвіл необхідно поновлювати кожні пів року. 

Читайте також:

Маючи APS, людина отримує медичну страховку, можливість відкрити банківський рахунок та віддати дітей до школи. 

Виплати для біженців становлять 6,80 євро на добу на одну людину, 10,20 євро — на двох та 13,60 — на трьох людей. 

Про свій особистий досвід проживання у Франції два роки війни спеціально для Новини.LIVE розповіла журналістка Валерія Рождественська.

Два роки не вдома: Валерія Рождественська з Франції

Рівно два роки тому мене розбудила мама зі словами: "Доця, прокидайся, почалася війна".

Від цієї фрази і до сьогодні відбулося багато подій: тиждень переховувань у підвалі в Бучі, вдала спроба виїхати, розбомблений будинок, довга дорога за кордон, нова мова, кохання, чужа бюрократична система, десятки незнайомих людей, які готові допомагати, і вже зовсім скоро два роки життя у Франції.

Я готова поділитися досвідом проживання за кордоном і розповісти про своє життя "після". Після повномасштабного вторгнення Росії в мою домівку. 

Статус українців у Франції

Сьогодні у Франції зареєстровано близько сімдесяти тисяч українських біженців. Саме для українців був розроблений спеціальний статус La protection temporaire, що в перекладі — "Тимчасовий захист".

Такий статус дає право на перебування у країні протягом шести місяців, отримання матеріальної допомоги (зараз це близько 316 євро на двох осіб на місяць), доступ до медицини, право на навчання для неповнолітніх і підтримку в доступі до житла (воно є безкоштовним для непрацюючих).

Кожні шість місяців документ потрібно оновлювати, процедура проста і зрозуміла. Зазначається, що цей захист продовжується і оновлюється "залежно від ситуації в Україні". Фактично з продовженням війни продовжується і захист українців на території Франції.

Чому Франція?

Вибравшись з Бучі спочатку до Ірпеня і потім до Рівного, я зі своєю мамою дісталася до Варшави. Постало питання: куди далі?

Ми знали, що скрізь надають допомогу, але їхати "в нікуди" було страшно, заощаджених коштів мали небагато.

Далі — пропозиція від близьких друзів сестри:

"Приїжджайте до нас в Страсбург, можете жити в нас, скільки буде потрібно, всім допоможемо і підтримаємо".

Таким чином, ми опинилися у Франції. Добиралися поїздами, для українців вони були безкоштовні. 

Новий дім

Всього одну ніч ми переночували у друзів, і одразу ж нам надали безкоштовний номер в готелі з триразовим харчуванням.

Далі — розподіл по менших містах Франції, близько місяця ми жили в готелі в місті Кольмар, і вже потім нам надали соціальне житло в селищі з населенням близько 600 осіб.

На той момент, разом з моєю родиною, нас було восьмеро.  

Хочеться зазначити, що скрізь нас приймали з таким співчуттям і таким розумінням, які не забути ніколи в житті. Коли люди запитували, звідки ми приїхали, і ми казали, що з Бучі, їхній погляд змінювався.

Ніколи не уявляла, що моє місто стане всесвітньо відомим за таких страшних умов.

У нашому новому домі у нас було все: гаряча вечеря з ресторану на столі, засоби гігієни, іграшки для моєї доньки, велосипеди, сусід взагалі віддав у користування свою машину. Ще не один тиждень після нашого приїзду в наші двері кожну годину хтось дзвонив: люди намагалися допомогти і приносили все — від їжі до речей.

Французької мови на той час я не знала взагалі, з перекладом допомагала моя сестра, яка володіє французькою, іноді виручала англійська. 

Адаптація до нової реальності

Адаптація проходила непросто, але досить швидко. На мою думку, за менталітетом французи досить близькі до українців. Ще й в нашому регіоні — він називається "Альзас" — не так багато років тому була війна, тому люди старшого покоління розуміли, що ми відчуваємо з власного досвіду.

Ми з родиною були постійно в новинах і на звʼязку з рідними, які залишилися в Україні. Ходили на мітинги на підтримку України, спілкувалися з французькими журналістами.

Тоді і зараз ми ніби живемо в паралельних реальностях: одна частина свідомості в Україні, друга — у Франції, де треба будувати життя і займатися буденними речами. Мені було легше адаптуватися, адже зі мною була і є моя родина, яка постійно підтримує.

Через два тижні після приїзду я познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Він наполовину німець і наполовину француз, його сімʼя одразу прийняла мене з моєю донькою як рідних. На моєму шляху мені завжди щастило з людьми. 

Французька мова

Вже влітку 2022 року я почала вчити французьку і через рік склала іспит на знання мови на рівень В2 (вище середнього).

У Франції є багато шляхів для безкоштовного вивчення мови. Декілька місяців я вивчала мову в Університеті в місті Мюлуз, потім отримала оплачуване навчання в Pole Emploi (France Travail) — це місцева біржа праці, яка займається працевлаштуванням і навчанням осіб працездатного віку.

Таким чином, я безкоштовно вивчала мову і отримувала за це гроші (712 євро на місяць). На додачу до цього — постійна практика, приватні заняття онлайн, і вуаля — я вже впевнено спілкуюся французькою.

Я зрозуміла, що найважливіша частина інтеграції в суспільство — це мова, адже, саме знаючи мову, ви зможете бути автономними.

Поїздка додому

Якою б вже рідною не стала Франція, більша частина мого серця завжди належатиме Україні. Україна присутня в кожному моменті життя: від швидкої перевірки новин в "Телеграмі" вранці, до участі в організації допомоги Україні, донатів і музики в автомобілі.

Поїхати додому хотілося постійно, адже там залишилося багато рідних і друзів, але зізнаюся: було страшно. Після всього пережитого в Бучі виникали сумніви, чи їхати в Україну в той час, коли там ще триває війна.

Та все ж туга за рідними перемогла, і в серпні 2023 року я нарешті наважилася на поїздку додому. Хотіла їхати сама, але чоловік сказав: їдемо разом. Таким чином, в автобусі Варшава-Київ, разом з українськими жінками і дітьми, їхав мій Марк з німецьким паспортом і жагою познайомитися з моєю Батьківщиною. 

Далі були рідні люди і рідні місця. Ці відчуття не передати текстом, це були одні з найщасливіших і в той же час найболючіших днів — сльози і радість, біль від побачених ран, що їх залишив сусід-агресор на домівках, і туга за людьми, які загинули.

На четверту ніч ми прокинулися від вибухів: почався нічний масований обстріл, і я зрозуміла, що не готова жити в Україні, і що люди, які живуть в умовах війни — справжні титани.

Хтось осудить мене, хтось скаже: "Повиїжджали, зрадники". А я просто роблю свій вибір, при цьому ні на мить не забуваючи про Україну і ніколи її не зраджуючи. 

У майбутньому я планую жити тут, у Франції. У мене є чоловік, робота, моя донька ходить в другий клас, пише і читає французькою, має друзів, займається дзюдо. Але в школі на уроках вона завжди малює український прапор і дуже мріє поїхати в Бучу, в її кімнату, якої вже, на жаль, немає. 

Я щаслива сьогодні, і водночас я розбита, тому що в моїй рідній країні йде війна. Я хочу, щоб усі українці — ті, які залишаються вдома, і які зробили вибір виїхати — були об’єднані серцями, ідеями і діями для найважливішого: для перемоги України. 

Читайте Новини.LIVE!

Підписатися Підписатися