Росія не змогла зламати Азов, — інтервʼю Юлії Федосюк
Поділитися
Чому РФ відмовляється обмінювати "азовців", скільки бійців Маріупольського гарнізону утримує в полоні і коли на фронт повернувся командир бригади "Азов" Денис Прокопенко — в інтервʼю Новини.LIVE розповіла Юлія Федосюк, заступниця голови Асоціації сімей захисників "Азовсталі".
Щонеділі родичі військовополонених захисників Маріуполя збирають сотні людей на акціях пам’яті. Вони допомагають у звільненні хлопців та дівчат?
— На першу акцію, яка пройшла біля КМДА, прийшло людей 50. Це були, власне, родичі, небайдужі до "Азову" люди, колишні азовці, азовці на реабілітації. Але щонеділі ці мітинги розросталися і розросталися.
Наша ціль — постійно тримати напругу навколо цього питання й інформаційно долучати якомога більше людей.
Щодо того, чи допомагають ці акції у звільненні військовополонених, — дуже важко виміряти. Так само дуже важко сказати, що допомогло повернути військовополонених командирів до України. Я думаю, всі дії важливі. Це як велике багаття, куди кожен може принести невелику кількість дров.
Скільки саме захисників Маріуполя наразі перебуває у полоні РФ?
— Якщо говоримо про Маріупольський гарнізон, то 1700, із них 900 із "Азову". Останніх майже не повертають.
"Азов" є дуже символічним для Росії. Російська пропаганда атакує його з усіх боків ще з 2014 року. Для них він є дуже особливим підрозділом. Адже це вмотивовані добровольці, з якими Росія не може ні домовитись, ні зламати. Тому ціна, так би мовити, в обмінах азовців, є дуже висока.
Росіяни можуть запрошувати за них своїх високих військових. Наприклад, пілотів з гарною кваліфікацією.
У цьому ключі, дані акції не шкодять процесу обміну?
— Ми теж спершу думали, що можуть зашкодити. Але зараз навпаки складається враження, що потрібно все-таки нагадувати, особливо на міжнародній арені. Нам важливо об’єднати міжнародне співтовариство, яке б могло створити певну коаліцію, яка, можливо, допомогла би нам натиснути на Москву та визволити Маріупольський гарнізон.
Тому зараз у нас політика мудрого розголосу. Але ми не звинувачуємо державу, розуміємо, що вона робить все, що в її силах. Головною проблемою є Російська Федерація, яка не дотримується Женевських конвенцій та домовленостей.
Нагадаю, що Маріупольський гарнізон виходив у полон за особливих обставин. Вони не піднімали білий стяг. Це була домовленість та наказ Генштабу з нашого боку. Важкі переговори, які закінчились серйозною домовленістю з РФ.
За ними, наших бійців мали обміняти протягом 3-4 місяців?
— Так, причому в певній послідовності. Спершу важко поранених, потім жінок, легко поранених, далі йшов рядовий склад і наприкінці мали обміняти командирів.
Проте виникали постійні проблеми зі списками. Когось росіяни не хотіли віддавати, а зараз взагалі нікого не віддають. Та й про що з ними можна говорити після теракту в Оленівці?
На місце злочину досі не допущені ні незалежні журналісти, ні Червоний хрест, ні місія ООН, яку створили під цей теракт і, яку, до речі, потім закрили. В Оленівці побували лише російські журналісти, які й зняли кілька сюжетів.
Я спілкувалася з багатьма людьми, які вижили і пізніше були обміняні. Всі говорять про те, що вибух був зсередини. А це військові, вони прекрасно знають, що таке приліт, як він звучить, а що таке вибух зсередини. І, до речі, вертухаї (охоронці) покинули цей барак перед цим вибухом.
Вже після нього у колонію не допускали медиків близько 3-4 годин, через що багато хто помер від втрати крові.
Загалом близько 53 людей загинули, більше ста отримали важкі поранення і багато з них не обміняний досі. До речі, і це теж чергове порушення Женевських конвенцій. Адже поранених людей обмінюють одними з перших.
До Оленівки ще була надія, що Росія виконає домовленості, які на себе взяла, і обміняє всіх 1900 осіб протягом 3-4 місяців.
Як ми вже потім дізналися, багатьох азовців катували. Особливо у колоніях. Наприклад, у тому ж Таганрозі, де коїться справжній жах та пекло.
Тобто найжахливіші колонії — це Донецьк, Таганрог, Горлівка?
— Так, їх три, але я не хочу знецінювати хлопців, які сидять по інших містах або повернулися звідти. Думаю, погано повсюди. Просто в Таганрозі утримується дуже багато людей, тому в мене звідти більше інформації.
Хлопці, які повернулися, розповідають жахливі речі. Наприклад, як наші здають наших же за цукерку чи цигарку. Взамін росіяни вимагають від них розповідати, що саме українські військові стріляли по житлових будинках у Маріуполі.
— Військо, як і суспільство, не монолітне, а дуже різне. Туди йдуть різні люди і з різних причин. Не засуджую і не даю рекомендацій, як полоненому поводитись у полоні, бо я там не була.
Можу сказати, що саме в "Азові" таких ситуацій менше порівняно з іншими підрозділами, певно, через особливу внутрішню етику, побратимство, які, мабуть, готують до різних ситуацій.
Український журналіст Дмитро Гордон казав, що бізнесмен Рінат Ахметов підтримує родичів захисників Маріуполя. А як саме це відбувається?
— У нього є фонд "Серце із сталі", з яким ми співпрацюємо. Цей фонд підтримує родини загиблих, тих, хто у полоні, підтримує окремі наші ініціативи, окремі поїздки. Тобто, так, він фінансує їх і допомагає.
Ми спілкуємося виключно із представниками фонду.
Інколи родичі військовополонених розповідають, що українська влада не всіх включає на обмін, а першою чергою тих, у кого дуже поганий стан здоровʼя. А якщо, умовно, полонений без анорексії, зуби на місцях, то може потерпіти.
— Думаю, це вже фантазія людей, які втомилися емоційно та психологічно. І я їх можу зрозуміти, тому що майже 2 роки цього жахливого очікування — це жахливо. Але це неправда, як мінімум тому, що звідки українській владі знати, в якому стані той чи інший полонений? До них же нікого не допускають і у нас немає жодної інформації звідти, жодних листів і телефонних дзвінків.
Загалом, список вже давно сформований, і він не змінюється. Рухаємося по ньому. Інколи подають, наприклад, 50 людей на обмін, а росіяни викреслюють з нього 10. І ніколи не пояснюють, чому так.
Більшість обміняних азовців повертаються назад в бригаду, яка, до речі, зараз перебуває на самому нулі.
— Так, реабілітовуються і повертаються назад у стрій. Мій чоловік повернувся, Денис Прокопенко повернувся на фронт практично одразу після повернення до Києва.
До речі, а Червоний хрест, ООН якось вкладаються в обмін Маріупольського гарнізону?
— Ні. Більше того, коли він вийшов у полон, єдиним завданням Червоного хреста було скласти список всіх полонених. Мого чоловіка у списках не було і я особисто вносила його дані в офісі Червоного Хреста вже у Києві. У цих списках не було навіть Дениса Прокопенка, командира "Азову".
Вони взагалі дивно працюють. Ми зверталися до різних щаблів їхнього керівництва. І це якийсь бюрократичний монстр, який не може адаптуватися під реалії. Вони освоїли великі бюджети і стали вітринною організацією.
Наприклад, вони так і не поспілкувалися із хлопцями, які вижили під час теракту в Оленівці і були пізніше обміняні. А вони ж володіють фактами, якими можуть поділитися, описати тіла, які можна повернути. Для мене це просто зняття відповідальності із себе.
Ваш чоловік Арсеній Федосюк був у полоні росіян 7 місяців. Яким він звідти повернувся?
— Дуже схуд. Він людина, яка брала участь у міських боях. На "Азовсталі" у них не було ні їжі, ні води, ні сну, а лише безкінечні бомбардування. І коли я зустріла його в лікарні у Сумах — не впізнала. Це був скелет, обтягнутий шкірою. Кульгав, бо йому відбили одну ногу і вона була суцільною гематомою.
У них же така техніка є, коли вони одночасно б'ють у три різні точки: по нозі, в шию і в руку. Це може бути 100-200 ударів, поки не скажеш щось, що вони хочуть почути.
А що вони хочуть почути?
— Арсенія запитували, хто розбомбив Маріупольський театр. І це при тому, що "Азов" ніколи в житті не мав авіації і взагалі у них на той час вже БК закінчувався. Або питання — а скільки ти дітей вбив? Тобто абсолютно абсурдні. Тим не менш, їх постійно задають по колу і при цьому його не знімали на відео.
Мабуть, в якийсь момент він на себе щось брав, тому що неможливо все це терпіти. Також часто застосовували електрошокери, і це теж достатньо специфічний вид болю. Арсеній часто втрачав свідомість під час цих допитів.
Окрім фізичних тортур це ще постійний психологічний тиск. У цих камерах строгий режим. Це означає, що ти маєш ходити з піднятими руками, годинами стояти у дуже незручних позах.
Якщо падаєш — тебе б'ють і ти маєш ще раз стати. Не можна лежати, сидіти лише на незручній лавці, не можна дивитися у вікно, розмовляти, ходити в туалет після 21-ї.
Їжу слід зʼїсти всю у певний момент, не можна її розтягувати. Все це називається спеціальна дисципліна, яка має на меті зламати людину, щоб ти відчув себе нічим і низьким сортом.
Тому Арсеній після полону виглядав жахливо і єдине, що його прикрашало, це радість від повернення додому. Він не вірив, що це сталося.
Скільки часу він був на реабілітації і чи не просили ви його залишитися з вами у цивільному житті?
— Реабілітовувався він приблизно 9 місяців. Але в цей час ми ще працювали, їздили до США, де розповідали і про його досвід як полоненого, й інших, хто ще там.
Ні, в мене не було думки просити його залишитися. Ми з ним розділяємо, мабуть, однакові цінності, і я вийшла за нього саме тому, що він отакий.
Я вже знала його як військового. І, власне, мабуть найбільше в ньому ціную і поважаю — це прагнення до спротиву, боротьба до кінця, незважаючи на всі ці жахіття.
Оця сила — вона мене найбільше вражає і вражає заново. Коли він був у Маріуполі, я була шокована з того, як він все це переносить. Він не впадав у депресивні стани. був доволі стабільний і воював до кінця.
Після полону я допускала, що він може не захотіти служити. Але він сказав, що хоче назад і саме у бойовий підрозділ. Не хотів, щоби його останнім словом у війні був полон. Хотів взяти реванш. Зараз він командир снайперської групи.
Які у вас стосунки із Катериною Прокопенко й іншими дружинами азовців?
— 95% часу ми говоримо про "Азов", про полонених, які підрозділи і чим треба забезпечити, як працювати з російською пропагандою. В мене в оточенні немає людей, які б не служили в "Азові", не були б дружинами азовців чи навіть у волонтерських ініціативах. Нещодавно для однієї справи мені потрібна була людина поза контекстом "Азову", і я просто не змогла її знайти.
І Денис, і Катерина — люди, які дуже віддані своїй справі, і фактично вона одна має для них значення.
Бути корисним, принести себе на вівтар цієї справи. Всі це бачать у Денисі, як він проявив себе в Маріуполі. Це людина, яка живе для "Азову", і це для нього реально сенс життя.
До речі, "Азов" добре забезпечений?
— На жаль, ні. Бригада досі не отримує західне забезпечення, так як це отримують інші. На жаль, досі, ще з 2015 року, діє певний документ із США, який не дозволяє "Азову" отримувати західне забезпечення. Він називається Appropriation Bill (законопроєкт про асигнування), туди у 2015 році внесли Azov Battalion (батальйон "Азов"). Щорічно за нього відбувається голосування. На жаль, на той момент держава на захист не стала. А сьогодні дуже складно викреслити його звідти. Однак ми працюємо над цим, зокрема, допомагають і представники МЗС України.
А поки так, на жаль, часто наші бійці не можуть отримувати те, на що заслуговують. І це дуже дивно. Ми воюємо українською зброєю або яку нам купили. Умовного "леопарда", "бредлі" чи "хаймарса" в "Азову" немає.
Тобто, по суті, оця російська пропаганда, яка роками зображала із "Азову" неонацистів, працює досі?
— По суті, так. До речі, група українських волонтерів створили сайт "Азов Контра Фейк", де спростували пропагандистські фейки про "Азов", і, до речі, він дуже добре допомагає це робити.
Читайте Новини.LIVE!
