Послання з передової: українські ветерани у США поділилися своїми історіями з американцями

"Багато американців хочуть чути історії із перших вуст. Саме тому ми тут із нашим "Посланням із передової"", — каже один із шести військових, які приїхали до столиці Сполучених Штатів адвокатувати допомогу Україні. На запитання: "А що буде, якщо не буде допомоги Україні зараз?", відповідають, що вони всі тому приклад, бо кожен військовий, який приїхав, має фізичну травму, є військовим ветераном. І всі в унісон говорять, що коли немає зброї, людина йде замість шматка металу.

Історії, якими діляться українські ветерани із американцями, — читайте у матеріалі журналістки Новини.LIVE зі США Уляни Бойчук. 

"Ми воюємо з ворогом, який не має правил, і воює проти правил"

Психотерапевтка Людмила Менюк на війні вже з 2014-го року. Тоді вона стала військовослужбовицею "Мальвою", а своєму сину Станіславу — посестрою на полі бою.

"Ця війна забрала у мене найдорожче, що я мала — мого сина", — каже Людмила.

Після смерті сина Людмила продовжила боротьбу. Головне, що зрозуміла, — це те, що на війні немає віку, бо воюють у 20, 30, 40, 60 років, і вони всі — брати і сестри.

Тут немає неосяжних завдань, бо можна підключитись до вайфаю десь від Старлінку і навчитись у YouTube, як стріляти з Джавеліна. Завжди із собою возить Біблію, яку військовослужбовиці "Мальві" подарувала подруга, бо війна змушує вірити всіх.

Ветеран військово-морських сил Гліб Стрижко теж приїхав до Америки, щоб адвокатувати допомогу Україні. Хлопцю лише 27 років, а він вже є ветераном.

"Морський піхотинець, захисник Маріуполя та колишній військовополонений", — чітко та ясно розповідає про себе Гліб і додає, що, коли отримав важку травму, потрапив у російський полон.

"Важливо нині ділитись досвідом з американцями, оскільки в Україні система не надто досконала, бо за час війни змінилось 4 міністра у міністерстві ветеранів, однак, в Україні досі є ветерани праці та ветерани військової служби", — каже Стрижко.

Олександр Баталов — бойовий медик. Отримав поранення, коли накладав джгут побратиму. Каже, що вони працювали за протоколами НАТО, і там чітко пише, що у госпіталі стріляти не можна, однак для росіян цього правила не існує, як і багатьох інших. Саме тому госпіталь — це перше місце, куди вони будуть стріляти.

"Ми воюємо з ворогом, який не має правил, і воює проти правил. Але ми намагаємось слідкувати за правилами. Ми надаємо допомогу і хочемо бути людяними, бо для нас важливе життя, демократія та незалежність", — каже Олександр. 

Дмитро Фінашин — Герой України, розвідник, снайпер. Був важко поранений, каже, що сам не розуміє досі, як вижив. Після травми повернувся на фронт.

"Росіяни позиціонують себе християнами, але не живуть по-християнськи. Вони б'ють до кінця, саме тому нам не можна показувати слабкість, бо вони будуть використовувати її проти нас. Наш ворог — безжальний", — чітко пояснює Дмитро.  

Послання із передової

Військові з України привезли до Штатів, як вони самі називають, "Послання із передової" — свої власні історії та свій власний досвід, який вони переповідають американцям: від звичайних пересічних людей на вулицях до високопосадовців у Пентагоні.

"Нас багато питали, чи війна ще досі триває, чи вона вже закінчилась. Ми розповідаємо, що війна досі триває, для нас це звичні речі, нічого приємного. Є новини, але людям краще розказати з перших вуст. Вони хочуть чути живі історії живих людей. Наші союзники хочуть знати, що нам рятує життя і що нам допоможе перемогти", — каже Олександр Баталов

Щоб адвокація не була тільки постійними проханнями, військові ветерани діляться із американцями своїми особистими історіями. Гліб Стрижко був поранений, коли в будівлю, де він стояв, влучила авіабомба.

Спочатку хлопця евакуювали у польовий госпіталь на заводі у Маріуполі, який обороняли. Наступного ранку госпіталь був оточений. Лікарі вирішили врятувати життя і віддали поранених, і Гліба у тому числі, до Росії, яка зобовʼязалась надати допомогу, однак поранені військові стали тоді військовополоненими.

"Я 17 днів пролежав у лікарні. У мене був знищений таз, понівечені очі, щелепа, знищений ніс та зуби. У такому стані мене возили окупованими містами Донбасу, потім у Росію, звідки відправили до Криму. Російські пропагандисти знімали сюжети, і так мої друзі і рідні дізнались, що я живий. Там мене не завжди годували, а пізніше повернули в Україну, щоб помер в Україні, аніж там", — каже ветеран ВМС Гліб Стрижко.

"Війна жива, і під неї потрібно підлаштовуватись", — каже військовий, Герой України Дмитро Фінашин і наголошує на життєвій необхідності сьогодні підтримати Україну та проголосувати за законопроєкт підтримки України. 

"Зброя рятує життя, бо, коли нема снаряда, йде людина. Замість шматка металу і купи пороху стає людина виконувати своє завдання. Коли немає зброї, гинуть найкращі люди", — стисло закінчує свою розповідь Дмитро. 

Дружина Олександра Баталова якось спитала його, чи пішов би він знову воювати, якби знав, що буде травмований на війні. Такого питання для Олександра навіть не має, бо "це моя країна, це моя дружина, і я маю їх захищати", каже Олександр.

Незважаючи на протез, Олександр серед адвокаційної групи найшвидший, і інколи група його навіть наздоганяє.

"Реабілітація для військових має бути комплексною. Ми наскільки сильні духом, що навіть якщо щось забрати, ми перелаштуємось, і будемо йти до перемоги", — додає Олександра Баталов.

Ворог немає людяності

Військовослужбовці у рамках адвокації зустрічаються із американськими ветеранами, які мають великий досвід. Кажуть, багато можна навчитись. На зустрічах із урядовцями та законотворцями намагаються донести, що ворог України не має людяності, а на нашому боці правда. 

"Дуже страшно, коли на полі бою немає підтримки артилерії, осколочних гранат, гранати до СПГ. Коли лише АК-74, і ти йдеш з ним у бій, ти розумієш, що це може бути останній раз. Я 7 разів вже думала, що цей бій — мій останній бій, але Бог залишив нам життя. Саме тому я тут, щоб розповісти , як це тяжко, страшно і боляче без підтримки артилерії", — каже військовослужбовиця на позивний "Мальва".

"Я приклад того, що стається, коли нема артилерії. Якби було достатньо боєприпасів, я б не втратив ногу. На моєму тілі — ціна того, що стається, коли нема допомоги", — розповідає Олександр Баталов. З досвіду спілкування з американськими політиками додає:

"Республіканці, демократи, їх об'єднує життя, свобода і незалежність. Тому у спілкуванні з нами нас запевнили у підтримці. Тому зараз ми чекаємо, коли підтримка стане матеріальною". 

"Я вірю, що спільними зусиллями у нас буде перемога"

"Сьогодні моя дівчина воює, а я — військовий ветеран, саме тому я хочу змінити систему, яка влаштована для ветеранів, щоб коли моя дівчина повернеться із поля бою, все було готове", — розповідає Гліб Стрижко.

Військовий ветеран додає, що ніхто не очікує, що після війни вдасться задовільнити всі потреби ветеранів, але суспільство має йти до цього та змінюватись. 

"Спільними зусиллями ми можемо здобути перемогу. Я вірю в це. Ми відбудуємо країну, і я одягну рожеве плаття, і мої коси будуть довгі, але це станеться лише тоді, коли у нас буде зброя", — закінчує розмову Людмила Менюк.