Два роки не вдома — як живуть українці в Іспанії

Від початку повномасштабного вторгнення Іспанія прихистила в себе до 200 тисяч українських біженців. Хоча ця країна не користується надвисокою популярністю серед переселенців, як приміром Німеччина чи Польща.

Країна вже продовжила статус тимчасового захисту до березня 2025 року. Цей статус надає право доступу до ринку праці, право на медичне обслуговування, соціальну допомогу і можливість навчання дітей в школах. 

Виплачувати Іспанія обіцяє 400 євро на місяць на дорослу людину та 100 євро на дитину. Однак останнім часом виплати отримувати дедалі важче, тому здебільшого українці їдуть туди жити за власний рахунок. 

Про свій особистий досвід проживання в Іспанії протягом двох років війни спеціально для Новини.LIVE розповіла журналістка Іванна Согор.

Два роки не вдома: Іванна Согор з Іспанії

Два роки тому я, як і багато інших, прокинулась від телефонного дзвінка і слів: "Вставай! Почалось!". Я вирішила, що це поганий жарт. І ось уже два роки я й досі живу з відчуттями паралельного кіно.

Тоді я взяла собаку і пішла пити свою вранішню каву в кав'ярню. Мене зустріли офіціанти з переляканими очима і неможливістю безготівкової оплати. Черги біля банкоматів і люди з валізами, які бігли в різні сторони. Хаос і паніка. 

Після двох тижнів стало зрозуміло, що це не закінчиться так швидко, як я собі уявляла. Я б нікуди не їхала, але дитина... Цей страх за дитину неможливо описати, його можна лише відчути. 

Виїзд закордон

Ми їхали машиною — це була не найгірша подорож, але це були найгірші 5 днів мого життя. Чому ми їхали аж 5 днів? До Іспанії можна ж доїхати за 2-3 дні. Я досі не знаю. Усе було як в тумані. 

Я вибрала Іспанію, бо тут родичі й багато українців, які виїхали значно давніше, тож я думала, що так буде легше.

Перші дня я мало пам'ятаю, я не хотіла нікого бачити та усвідомлювати, що я зараз тут. Смішно, але саме на ці дні у мене був квиток на літак зі Львова в ту саму Барселону. Це мав бути незабутній вікенд. Я так само тут, але відчуття протилежно інші. 

Початок життя в Іспанії

Наші земляки, які жили тут вже давно, зустріли нас зі словами "вам пощастило, що вам відразу Іспанія дає документи на життя та працю". Ніколи не думала, що таку нісенітницю може сказати українець українцю за кордоном.

Пости в "Фейсбуці", де щойно прибулі просять поради, як освоїтись, розривались коментарями земляків — "їдьте геть", "тут і без вас роботи мало".

"Старі" емігранти не могли пережити наші нарощені вії, машини та нові айфони. Та що там правду таїти — в держустановах усі очікували побачити бідних українців, а біженці виявились не бідними. Наші приїжджі не хотіли йти мити готелі, й за це нас ще більше зненавиділи. 

З України до нас долітало, що ми зрадники, гріємо дупи на сонці та покинули свою країну. А ми просто намагались вижити.

Швидко стало зрозуміло, що шукати помочі серед українців не варто. Ще одним відкриттям для мене було те, що українці один одному допомагають за гроші. Тобто, треба піти з тобою в банк? Плати 20-50 євро. 

Можливо, в мене тоді була сама справжня депресія, але інстинкт виживання пересилив її. Я чула про програми для українських біженців, де надають житло і харчування, але в моїй голові пульсувала думка: "потрібна робота і зарплата". Я вірила і досі вірю тільки в зароблені гроші.

Пропозиція від Червоного хреста

Умови проживання від Червоного хреста — тебе поселяють в готель і оплачують тобі проживання та харчування, відправляють на курси мови, спонукають знайти роботу та окреме житло.

Поселити можуть в будь-якій точці Іспанії, обирати місто немає можливості. Не подобається — сходиш з програми. Наступна фаза — це переселення в окреме житло, і перший рік його оплачує Червоний хрест, далі допомога закінчується. За цей період ти мав би вже вивчити мову, знайти роботу і самостійно оплачувати своє життя. 

Я дуже багато разів пошкодувала, що відмовилась від програми Червоного хреста, де тебе забезпечують усім. Знаю багатьох, хто жив за цією програмою і по-тихому підпрацьовували без контракту. Бо якщо Червоний хрест дізнався б, зразу б вигнали з готелю, де вони жили.

І я не засуджую цих жінок, але іспанці таке дуже не люблять. Тепер, коли закінчується ця програма, за житло мають платити самі, а багато хто так і не знайшов роботу. І я не скажу, що це все люди, які люблять халяву. Дуже багатьох Червоний хрест поселив в забитих селах, де роботи в принципі немає, так само як і громадського транспорту, щоб, наприклад добратись до більшого міста. 

Оренда житла

Орендувати квартиру в Барселоні неможливо від слова взагалі — шалені умови, що навіть не всі іспанці можуть їх виконати. Наприклад, вартість оренди не має бути вище 30% твоєї зарплати. Квартира в місяць — приблизно 1500 євро, от і рахуйте.

Я вже мовчу, що ця зарплата в тебе має бути підтверджена за весь минулий рік. А мінімальна зарплата тут приблизно 1200 євро за повний робочий тиждень. Навіть якщо ти працюєш зранку до ночі, ти не можеш собі дозволити орендувати квартиру.

Дуже популярно орендувати кімнату у квартирі з іншими людьми, але коли в тебе є дитина і собака, ніхто такого сусіда не хоче. Тому повертаємось до першого речення — орендувати житло в Барселоні неможливо від слова взагалі. 

Робота в Іспанії

Свою першу роботу знайшла через "Фейсбук". Жінка казала, що хоче допомогти біженці, і я їй була дуже вдячна. До сліз на очах розчулила ця готовність допомогти українцям. Але дуже швидко стало зрозуміло, що основний її мотив — це не альтруїзм.

Без мови, без знання законів, в ситуації, де стоїть питання виживання тебе і твоєї дитини в чужій країні, дуже легко зробити з тебе трудового раба. Я працювала за копійки, без обіду і з 1 вихідним.

У принципі, як тепер вже чітко зрозуміло, ми всі, приїхавши зі страхом та бажанням вижити, стали дуже ласим шматком для нечесних роботодавців. 

На моїй другій роботі, яку я теж знайшла сама через соцмережі, моїми колегами були такі ж біженки, як я. Морально стало легше. Дуже дивно виглядала роботодавиця, яка наймала лише біженок і жодної іспанки. Але хто там буде вдаватись в глибокі роздуми — є робота, є зарплата, і ми щасливі. 

Усе стало зрозуміло десь за пів року. Мотив був такий самий — обхід іспанських трудових законів і захисту працівника з розрахунку, що новенькі не знають мови й законів, тому з ними можна робити те, що в Іспанії заборонено. 

Іспанці дуже довго та наполегливо боролися за свої трудові права і не люблять нелегалів за те, що ми працюємо поза цим. Офіційне працевлаштування, законний обід, вихідні, робочі години — усього цього можна не дотримуватись, якщо маєш людину, яка цих законів не знає.

Моя нова керівничка порушила всі трудові закони, які тільки можна в Іспанії. Останнє моє право, яке вона порушила — звільнення день у день без причини. 

Я звернулась до адвоката, і вона виплатила мені близько 3000 євро компенсації. Захист прав робітника — святе діло в Іспанії, жартувати з цими законами не варто. І це можуть знати тільки ті, хто давно вже тут. Новенькі, звичайно, не знають, тому нас так швидко брали всі на роботу. 

Навчання та медицина

Поки я працювала, моя дитина ходила в іспанську школу. Спочатку наших всіх дітей брали в школу без будь-яких документів. Зразу призначали додаткові уроки каталанської мови.

Моя дочка зараз навчається в школі напівплатній. 50% платять батьки, 50% — держава. Це приблизно 200 євро на місяць. Підхід до виховання і навчання інший, і багатьом він видається надто легким. Я б не погодилась з такою думкою. Кожна дитина залучена максимально, і котангенси теж вчать, але не на рівні фізмату. 

Медична сфера також організована по-іншому і, можливо, усе дуже просто і зручно, але ти, не знаючи мови, не можеш розібратись з елементарним.

По-перше, доступ до твого дільничного лікаря — через попередній запис. Зазвичай його чекати треба три тижні. Якщо щось дуже термінове — йди на швидку. Сидиш в загальній черзі, аж поки не перестане боліти, бо тут класифікують за рівнем ургентності. Твій незрозумілій головний біль вгамують таблеткою ібупрофену — і чекай нескінченно.

Перший рік я молилась, щоб у нас нічого не боліло, бо як це все подужати самій — невідомо. Плюс робота — немає лікарняних, хто буде з дитиною вдома — немає нікого. Десь через рік сам педіатр подзвонив до мене і запитав, де дитина, бо рік вони її не бачили. Просили привезти, показати та зробити планові щеплення. 

Особливості Іспанії

Не скажу, що в нас в Україні все краще, але перший рік саме так і відчувалось. Станом на другий рік відчувається все навколо набагато легше, проте є речі, де Європі до нас як до неба рачки. Чого тільки вартий додаток "Дія", "документ сервіс готово" та наші ЦНАПи.

Іспанці люблять стояти в чергах, тому витрачання по пів дня на один прийом — тут це норма, і міняти цього вони навіть не те що не планують, цього немає в їхньому генетичному коді. 

Треба вивчити правило — усю роботу тут можна провернути лише до обіду, і то з початку тижня. Наше "давай після свят" — це їхнє "маньяна".

Банки працюють лише зранку декілька годин, я з тугою на серці пригадувала ПриватБанк з 6 операціоністами й оголошення на дверях "Довелось стояти в черзі? Звернись у нашу службу підтримки". Тут в банку працює лише один операціоніст, і до нього черга довга, як два тижні. 

Також іспанці люблять поговорити. З цим єдиним працівником банку вони будуть говорити про погоду, як крутить коліна і про вчорашні новини. Це так заведено, ніхто в черзі не закотить очей, і не дай Боже звернути їм увагу, що май повагу до решти, яка чекає. Неповага якраз в тому, що ти не даєш їм поговорити. Особливо це виходить за межі адекватності, коли це роблять з водієм автобуса на зупинці. 

Вийти заміж за іспанця

Рожева мрія кожної емігрантки — вийти заміж за іспанця. І дійсно — багато проблем щезають, якщо в тебе є іспанський чоловік. Усі мріють вийти заміж, змінити громадянство і жити не тужити.

Мій досвід вже з самого початку був іншим. Мене принижувала сама розмова про зміну громадянства з українського на іспанське. А що не так з моїм громадянством? Я категорично проти досі. Дуже сумно боротись із загальною думкою, що всі емігранти мріють отримати іспанське громадянство.

А іспанські чоловіки тільки раді женитись з кимось з нас. Місцеві мачо не люблять своїх же іспанок, бо вони феміністки. Набагато більше їм подобаються жінки-господині-кухарки-прибиральниці-няні в одному тілі. Дуже багато історій про те, як іспанські чоловіки вбивали наших українських жінок. Чи це страшилки для новоприбулих, чи реальні історії — не знаю, але скажу вам точно, я теж могла стати головною героїнею кривавої новини в іспанській газеті.

Але все починалось зовсім не так. Це були вечері в Парижі, доставлення квітів на роботу і весь світ до моїх ніг. Усі мріють вийти за іспанця, а мій іспанець мріяв женитись на мені. Наш роман виглядав наче в казці. Проте кожна історія домашнього насильства починається з історії про любов.

Рівно місяць після одруження, коли мій іспанський новоспечений чоловік влаштував мені вдома терор з биттям посуду, меблів і фізичною силою, сумнівів не було — він домашній агресор. 

Далі на власній шкурі мені довелось відчути, як ця країна захищає жінок в таких випадках. Я подзвонила в поліцію і своєю недоіспанською мовою пояснила, що мій чоловік почав трощити все в хаті й підіймати на мене руку.

Він сказав: "Поліція нічого не зробить. Я доб'юсь, що тебе і твою дочку депортують назад в Україну". Я вірила йому, бо наша поліція не надто помічна в таких ситуаціях. Проте все закрутилось по-іншому.  

Ту ніч він ночував в буцигарні. На ранок наступного дня вже був суд. Я зняла побої та давала свідчення. Мені викликали адвоката, перекладача і таксі. 

Мій іспанський коханий на суді переконував, що я брешу, проте іспанська поліція, що приїжджала на виклик, підтвердила мої свідчення. Немає різниці на яких правах ти в Іспанії, якою мовою розмовляєш —  ти будеш захищена. 

Мій іспанський мачо знав іспанські закони, а я ні. Він знав, що йому світить, а я ні. Рішення суду — ми з дочкою залишаємось проживати в його домі на невизначений термін, тобто доти, доки нам це треба буде, а йому присуджують 2,5 роки тюрми й 5 років не наближатись до мене і моєї дочки, нашого місця проживання і її школи.

Проте жити в його домі я не хотіла, відмовились від матеріальної компенсації. Нас з дочкою забрали в тимчасове соціальне житло для постраждалих жінок. Там оплачують повністю проживання, харчування, одяг і все інше. Допомагають знайти роботу, з тобою працюють психологи та пояснюють про домашніх агресорів і дають тобі максимальну підтримку, лиш би ти не вернулась в такі стосунки. 

Дуже прикро, але тут я зіштовхнулась з кардинально іншими думками щодо цієї ситуації. Багато хто з наших казав пробачити та вернутись, великий відсоток жінок у світі так і роблять. 

Багато хто з мого оточення перекладав вину за те, що відбулось, на мене або частково, або повністю. На щастя, поруч були державні безплатні психологи, які чітко пояснювали, що вини жертви перед агресором немає.

Зараз, поки мій іспанський чоловік чекає рішення апеляції, я знову починаю нове життя в Барселоні. 

Тепер моя ціль не "вижити", а "жити". Гонима в спину страхом смерті, можна погодитись на рабську роботу або на життя з агресором. Тепер я нікуди не спішу, вчуся іспанського "маньяна".  

Перший рік я була певна, що я залишусь в Іспанії вже назавжди, звикну. А тепер я вже не впевнена в цьому, думаю, багато хто з нас переконався на власному досвіді, що всюди добре, а вдома найкраще. Як би не було зле у своїй країні, ти не відчуваєш такої відірваності та чужини, на тебе не дивляться так, наче ти непроханий гість.

Ми завжди тут будемо чужинцями. Я пишаюсь своїм походженням, громадянством і своєю країною. Всюди можна прижитись, але краще я платитиму податки в бюджет своєї країни, а не чужої.